Дебати про українськість Миколи Васильовича Гоголя належать до безкінечних. Це питання суперечки тривають вже більше 150-ти років, і перспективи завершення сперечу не видно. Московиті упевнено стверджують, що Гоголь і вся його творчість – це їх росіянська культурна спадщина. Проте болотяні мешканці опираються лише на перекручені факти. Давайте разом розбиратись, хто такий Микола Гоголь.
- Гоголь, звісно, був українцем за походженням. Його часто називали “Малорос”, “хохол”, “хохлик”, і сам він іноді використовував ці терміни. Народившись на Полтавщині, він володів відмінною українською мовою та був глибоко знайомий із народною культурою. Однак Гоголь належав до лівобережного дворянства середньої руки, яке, в умовах тривалої русифікації, мусило адаптуватися до імперського контексту Росії. Відсюди виник феномен подвійної ідентичності цього дворянства: вони з повагою ставилися до свого походження, поважали предків і пишалися своєю родовою приналежністю до козацької старшини (якщо така існувала), а водночас усвідомлювали себе частиною “общерусского” дворянства, хоч і з деякою особливістю. Це трохи схоже на нашу нещодавню ситуацію: у СРСР ми вважали себе українцями, але водночас були “советськими громадянами”. Цікаво, що серед сусідів Гоголів були такі люди, як Василь Капніст, Дмитро Трощинський та нащадки Данила Апостола. У цих колах існували автономістські настрої, і вони розуміли, що таке туга за Гетьманщиною (з цих настроїв виникла важлива пам’ятка початку XIX століття, “Історія русів”, яка сильно вплинула на Миколу Васильовича, – досить згадати першу редакцію його “Тараса Бульби”).
- Гоголь еволюціонував. У 1833-1834 роках він пережив пік своєї української ідентичності. Саме тоді він відчував бажання потрапити до Києва, до щойно відкритого університету, де ректором був його близький друг Михайло Максимович. “Он наш, он не их, правда?” – писав Гоголь Максимовичу. Термін “не их” вказував не на “великоросів”. Літературознавець Юрій Манн визначає такі моменти в житті Гоголя як “русофобські”. Цікавим епізодом є його спілкування у Парижі з політичними емігрантами Міцкевичем і Богданом Залеським, де він висловлював радикальні судження про російський фольклор, який, на його думку, суттєво відрізняється від українського і має угро-фінські корені, а не слов’янські… Це було теж. Але із часом світогляд Гоголя зазнавав змін. Він все більше нахилявся до релігійно-містичних настроїв; “святая Русь” в його душі починала витісняти рідну “Малоросію”. Це особливо помітно в другій редакції повісті “Тарас Бульба” (1842), яку режисер Володимир Бортко використовував для пропаганди “руського світу”. Сам Гоголь створив підстави для цього, адже в новій редакції відчутно простежується дух славетної уваровської тріади “православ’я- самодержав’я – народність” (Сергій Уваров, міністр “просвіщення”, вперше висловив цю формулу в 1832 році, і вона залишається основою ідеології “руського світу” із Путіним, Кірілом та імперською “руською ідеєю” або “народністю”, як її називали в XIX столітті). Навіть “Мертві душі” завершуються пафосом російської державної величі. Проте у Гоголя ця “велич” все одно мерехтить, як марево, оскільки символічною “руською трійцею” керує провідник Чичиков! Це приклад, коли почуття та інстинкти художника увійшли в протиріччя із свідомою ідеологічною позицією автора.
- Існують цікаві свідчення, що деякі сучасники Гоголя вбачали в “Мертвих душах” пародію на росію через призму “хохла”. Про це, зокрема, згадувала в своїх листах до письменника Олександра Смирнова-Россет жінка, яку пізніший Гоголь (який, між іншим, сам був проповідником та моралізатором!) обрав своєю духовною ученицею. Навіть Анна Ахматова зафіксувала у своїх нотатках цікаві спостереження щодо того, що погляд Гоголя на росію – це перспектива збоку, а не зсередини… Ймовірно, справді, у душі Гоголя завжди проживав “малоросіянин”, навіть при тому, що він сам вважав себе прибічником “святої Русі”.
- Гоголь, як письменник, на своєму початку творчого шляху включився в явище “української школи в російській літературі” (1820-1840-і роки). Прибувши в Петербург, він вразився загальним зацікавленням у “Малоросію” та швидко змінив напрямок свого творчого шляху, відмовившись від ідеї, що виникла під впливом німецької літератури (поема “Ганц Кюхельгартен”), на користь своєї рідної, полтавської, української тематики. Тогочасно багато писали про Україну, включаючи Василя Нарєжного, Ореста Сомова, Федіра Глінку, і, зрештою, сам Пушкін планував написати “Історію Малоросії”, але його випередив Дмитро Бантиш-Каменський. Важливу роль у створенні загального інтересу до Малоросії відіграла “Історія русів”, яка вражала духом протесту українського дворянства, що тяжіло до Гетьманщини та козацьких свобод. Ця історія намагалася довести великоросійському дворянству, що воно не лише не “гірше”, а й славніше, перш за все, своєю історією. Історією Київської Русі, козацтвом та іншими аспектами.
- Гоголь вніс значний вплив на українську культуру та літературу, що стає очевидним при розумінні логіки Юрія Барабаша. Ехо Гоголя простежується у творчості Довженка, який, до речі, мав намір знімати “Тараса Бульбу” перед війною, але проект відклався аж до часів Бортка. Гоголь “присутній” у творах Миколи Хвильового, Юрія Яновського, і навіть Остапа Вишні. Його полковник Тарас Бульба визначив багато в українській культурній свідомості!
Отже, не слід відносити творчість Миколи Васильовича до “зарубіжної літератури”. Він перетворив російську літературу, оскільки вніс в неї іншість. Хоча Гоголь писав російською мовою, його твори виблискують виразним українським акцентом. Він належить до нас, ставши неодмінною частиною нашої спадщини та національного культурного “Я”.
📰 Запрошуємо підписуватись на «Новини Вінниці” в інших соцмережах:
🔴 Ми в Telegram 🟡 TikTok 🟣 Instagram 🔵 Ми у Facebook 🟤 Ми в YouTube