Михайло Пащенко народився в с. Лука Немирівського району на Вінниччині. Вчився на факультеті журналістики Львівського університету ім. І. Франка, закінчив філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту ім. М. Островського (1971).
Відтоді працював редактором радіогазети на м’ясокомбінаті, газети «Кооперативна зірниця» облспоживспілки, заступником редактора молодіжної газети «Панорама», редакторрм газети «Земля Вінниччини».
Михайло Пащенко – прозаїк, публіцист. Автор понад десятка різножанрових художньо-документальних видань. Серед них:
«Перевагу віддаю боротьбі» [про :Жмеринське підпілля часів Другої світової війни] (1969);
«Корупція» [трилогія детективних повістей російською мовою “В зоне ставки «Вервольф», «Тайны женского монастыря», «Коррупция»] (1994);
«В редакцію не повернувся» [трилогія гостросюжетних повістей про антифашистське підпілля у Жмеринці під час Другої світової війни: «Полювання на журналістів», «Ключі від мерії», «В редакцію не повернувся» та інших.
Розділ I.
Маруся та Михайлик
Я зростала у дружній родині. Мій тато усе життя залишався рідним своїй сестрі Марусі. До неї на хутір він привів молоду дружину. У старшої сестри мама з татом почали своє подружнє життя. Вона й вареники маму вчила ліпити з вишнями, й з ріднею родичатись. «Привів школярку з бантами», — посміхались до молодої дружини тітки. Мамі було лише 18.
Двоюрідні гостювали у нас так саме, як ми малими гостювали у них. Жили весело. Влітку їздили до моря. Тітка, дядько, сестри були легкої вдачі. Сестричка Таня грала на піаніно, Наталка пекла тортики. А скільки тітка Маруся знала колядок!
Але в тата та його сестри Марії було інше дитинство. Маленькій Марусі виповнилося два рочки, а Михайлику кілька місяців, як на фінській війні вбило її тата, мого дідуся. У 24 роки Домна Арсенівна залишилась вдовою. Бабуся не хотіла йти до колгоспу. Туди зганяли людей силою. Вона мала досить своєї землі і хотіла на ній хазяйнувати. Міліція загнала в город трактора з колгоспу, усе переорали. У блакитноокої вдови не залишалось вибору, ніж працювати вдень у бригаді, а свою землю обробляти при місячному сяйві. Робота у колгоспі оплачувалась трудоднями.
Голод. Війна. Молодшими школярами, сиротами Великої Вітчизняної у шкільній їдальні давали окраєць хліба і тарілку ячмінного кулішу, а Михайлику із сестричкою Марусею — не давали, тому що батько загинув на фінській. Доводилось по-дитячому ображатись на несправедливість. Вони теж були сиротами, тільки це чомусь не визнавали у школі.
У голод бабуся терла конопляне сім’я, отримувала так конопляне молоко, ним розбавляла пшоняну кашу, пекла млинці із лободи, щоб врятуватись в жорстокий 1947 рік.
Великою крадіжкою вважалось, якщо хтось пішов у поле назбирати колосків. Навіть за три колоски люди могли вислати на важкі роботи. А діти все- одно бігали з полотняними торбами на поле визбирували горох. Якось Михайлик із Марусею забарились, їли спочатку із стручками, а потім вишукували солодкі горошини. Не зогледілися, як з’явився об’їздчик.
Утікали врізнобіч, а він доганяв і лушпарив гарапником по спинах. Чим би це скінчилось, якби не дядько Яків, який був неподалік косовищ? Він перейняв об’їздчика і замахнувся на нього косою. Кінь злякано здибився і скинув його на землю. Більше місяця бабуся Палажка лікувала спину примочками, але рубці від гарапника Михайлик носив іще довго.
За той горох його маму викликали до сільради і оштрафували на двадцять трудоднів. Брата із сестричкою розмалювали в шкільній газеті.
Від усіх негараздів рятувала корова Борзуля і баба Палажка — бабуся малої Марусі і Михайлика. Вона рятувала людей від смерті в голод: сільських і міських. Варила великий казан борщу та ячмінної каші, а на солодке пекла цукрові буряки і роздавала знедоленим. І диво: в господарстві не зменшувалося ні бараболі, ні квасолі, ні буряків, ні крупів, скільки б бабуся Палажка харчів не роздавала. Без цієї бабусі дитинство Марусі та Михайлика було б іншим. Вона знахаркою на усе село. Очі-жарини, вольова, з виду сувора, виганяючи хворобу з тіла , примовляла:”Іди непрохідними нетрями, болотами…”
Розділ II
У 1953 році Михайлику виповнилось 15. На селі цей вік вважався вже дорослим. На плечі лягає повне забезпечення паливом, випас худоби, уся надвірна та робота у городі. Вночі — до лісу за деревом, а вранці — до школи.
Вирватися із «трудової колонії» у ті часи можна було лише двома способами: завербуватися на шахти Донбасу чи на освоєння цілинних земель у Казахстані. Будівельник — от головна професія. Попросивши у сусіда-чоботаря діда Степана три карбованці, Михайло вирушив до Вінниці складати іспит до будівельного технікуму.
Три дідових карбованці вистачило для міського життя на три дні. На вулиці Ворошилова було будівельне училище, де годували. Так, замість технікуму потрапив до школи фабричного заводського навчання (ФЗН), де мав здобути спеціальність муляра 4-го розряду.
Попереду великі новобудови радянської держави. 57-й поїзд «Спецводбуд» завантажили на залізничні платформи, а працівників у вагони воєнної доби й «поцугиками» у Казахстан, на секретний об’єкт «Байконур» у Семипалатинській області.
Обмежена територія, засипана сипким піском, що завжди хрумтить на зубах, сила-силенна комарів, від укусів яких можна збожеволіти. З харчів — пшоняна та перлова каша з кониною або верблюжатиною, що від неї пік шлунок. За горами піску ревіння, від якого земля ходить ходором — випробування реактивних двигунів. Космодром Байконур. Оце-то закинула хлопчину доля із рідного села.
Спали по двадцять чоловік у військових палатках. Вчорашні фезеушники виконували земляні роботи. Прокладали водогін з Ушима (притока Іртиша) до містечка, де мешкали інженери Байконура.
Семипалатинський край суворий. На тисячу кілометрів пустеля, великі бархани сипкого піску, що в полудень нагрівається до такої температури, хоч яйця печи, а вночі температура спадала до нуля. За роботою копачів спостерігають вартові-прикордонники і люди в цивільному. Романтизм геть вивітрився.
Коли виповнилось 18, Михайлик отримав першу у житті відпустку і преміальні у розмірі 250 карбованці за дострокову здачу водогону. Це був прорив! Повернутися у село у власному костюмі, черевиках, курити цигарки «Казбек» і їсти свій білий хліб з ковбасою і чаєм у поїзді Семипалатинськ-Москві дорогою додому.
Хто сказав, що людина народжується без долі? Душа мов сувій, що розгортається в обставинах та подіях життя. Хлопчик-сирота втік із голодного села у 15 років у місто. Тяжко працював, але завжди мріяв про краще, мав потяг і хист до письменництва, здобув освіту, а в тридцять років першу літературну премію і свою квартиру у Вінниці! Світлий розум та добрі люди визволили з нужди та невизначеності.
Олеся Пащенкко
