Нобелівські лауреати пояснили, чому одні нації бідні, інші

Премію Центрального банку Швеції з економічних наук, присвячену пам’яті Альфреда Нобеля (більш відома як “Нобелівська премія з економіки”), у 2024 році отримали троє американських професорів за дослідження того, як формуються інституції та як вони впливають на добробут країн.

«Економічна правда» стверджує, що лауреати зуміли довести причинно-наслідковий зв’язок, чому суспільства без верховенства права та з інститутами, що експлуатують населення, не можуть домогтися економічного зростання. Дослідження ґрунтується на матеріалі колоніального освоєння європейцями світу починаючи з 16-го століття.

Лауреати

У 2024 році лауреатами премії стали професори Саймон Джонсон, Дарон Аджемоглу та Джеймс А. Робінсон. Останні двоє відомі широкому загалу як автори бестселерів “Чому нації занепадають? Походження влади, багатства і бідності” та “Вузький коридор”.

У першій книзі науковці розбирають, чому одним країнам вдається переживати кризи, використовувати їх на свою користь, а інші занепадають навіть без очевидних на те причин, а також те, наскільки добробут нації залежить від географії, історії та способу управління.

Робінсон прославився ще й вивченням причин та основ розвитку країн. Він намагався з’ясувати, чому одні держави багаті, а інші – бідні. Він досліджує економічні та політичні процеси в країнах Латинської Америки та Африки.

Дослідження Аджемоглу охоплюють широкий спектр сфер, зокрема економічний розвиток і зростання, теорію людського капіталу, теорію зростання, інновації, теорію пошуку, мережеву економіку та навчання.

Джонсон – колишній головний економіст Міжнародного валютного фонду. У його доробку – наукові праці з питань довгострокового економічного розвитку, корпоративних фінансів, політичної економії та охорони здоров’я.

У співавторстві з Аджемоглу Джонсон досліджував історію та економіку основних технологічних трансформацій, зокрема у сфері штучного інтелекту.

Чому одним націям вдається, а іншим – ні

20% найбагатших країн у 30 разів багатші за 20% найбідніших країн. Крім того, розрив у доходах між найбагатшими та найбіднішими державами стійкий.

“Зменшення величезної різниці в доходах між країнами є одним із найбільших викликів нашого часу”, – заявив голова Комітету академії з премії з економічних наук Якоб Свенссон.

Хоча найбідніші держави за останні десятиліття стали багатшими, вони не наздоганяють найзаможніших. Чому так стається?

Цьогорічні лауреати по-новому пояснили, чому існують такі суттєві відмінності в добробуті між націями. Важливою причиною є стійкі відмінності в суспільних інститутах, створених в ході колонізації країн. Аджемоглу, Джонсон і Робінсон досліджували колонізацію європейцями великих частин земної кулі.

За твердженням науковців, суспільства з поганим верховенством права та інститутами, які експлуатують населення, не генерують зростання і змін на краще.

Відносно багатшими стали країни, де колонізатори сформували інклюзивні політичні та економічні системи заради довготривалої вигоди європейських мігрантів. Найбіднішими стали колишні багаті на ресурси і “небезпечні” країни, які успадкували від колонізаторів суто екстрактивні інститути.

Дослідники також використовували дані про смертність колонізаторів і знайшли залежність: чим вища їх смертність, тим нижчий зараз ВВП на душу населення. Вони вважають, що смертність поселенців (наскільки “небезпечно” було колонізувати територію) вплинула на типи створених інститутів.

Колоніальні установи

Коли європейці колонізували значні частини світу, існуючі інституції інколи різко змінювалися, але не всюди однаково. У деяких колоніях мета колонізаторів полягала в експлуатації корінного населення та видобутку природних ресурсів.

Одним з важливих факторів, який вплинув на тип колонії, що розвивалася, була щільність населення території, яка мала бути колонізована. Чим щільніше корінне населення, тим більшого опору можна було очікувати.

З іншого боку, чисельніше корінне населення пропонувало вигідні можливості для дешевої робочої сили. Це призвело до того, що менше європейських поселенців переїжджало до густонаселених колоній. Рідконаселені ж місця чинили менший опір колонізаторам і давали менше робочої сили для експлуатації, тому більше європейських колонізаторів переселялося в ці малонаселені місця.

Це вплинуло на політичну та економічну системи. Коли колонізаторів було мало, вони заволоділи або заснували інституції видобутку, які зосереджувалися на принесенні користі місцевій еліті, а не широким верствам населення.

Натомість колонії з великою кількістю колонізаторів потребували інклюзивних економічних інститутів, які б стимулювали поселенців наполегливо працювати та інвестувати у свою нову батьківщину. Це утворило вимоги політичних прав.

Звичайно, перші європейські колонії не були демократіями в сучасному уявленні, але порівняно з густонаселеними колоніями, куди переїжджало небагато європейців, колонії-поселенці надавали значно більші політичні права.

Цьогорічні лауреати премії показали, що початкові відмінності в колоніальних інститутах є важливим поясненням величезних відмінностей у добробуті нині.

Наприклад, до середини 18 століття промислове виробництво на території сучасної Індії було вищим, ніж у США. Це змінилося з початку 19 століття. Зміна є насамперед результатом відмінностей в інститутах. Технічні інновації, що поширювалися по всьому світу, могли закріпитися лише в тих місцях, де були створені інституції, які приносили користь широким верствам населення.

У книзі “Чому нації занепадають” автори наводять приклад Англії, де індустріалізація відбувалася попри спротив луддитів (тих, хто опирався технологічним змінам), адже аристократична опозиція була приглушена.

Натомість в Австро-Угорській та Російській імперіях індустріалізація була заблокована. Як наслідок, економіки цих двох імперій зупинилися. Вони відстали від інших європейських націй, економічне зростання яких відбулося в 19 столітті.

Смертність поселенців

Поясненням типу колоніальних інститутів була кількість європейських поселенців. Чим більше європейських поселенців – тим більша ймовірність створення економічних систем, які сприятимуть довгостроковому економічному зростанню.

Професори показали, що ще одним фактором, який сприяв інституційним відмінностям, була серйозність захворювань, які поширювалися серед поселенців. Наприклад, хвороби, які виявляли в Індії, були більш численними та небезпечними для британських колонізаторів, ніж у Новій Зеландії чи Австралії.

Місця, де хвороби були найнебезпечнішими для європейців, зараз мають непрацюючі економічні системи та найбільшу бідність, а також найбільшу корупцію та найслабше верховенство права.

Однією з причин цього є екстрактивні інституції, які європейські колонізатори або заснували, або вирішили зберегти, якщо це їм було вигідно, вважають науковці.

Пастка екстрактивних інститутів

Нездатність давати надійні обіцянки позитивних змін також може пояснити, чому іноді відбувається демократизація. Коли виникає загроза революції, люди при владі постають перед дилемою.

Вони воліли б залишитися при владі і спробувати заспокоїти маси, обіцяючи економічні реформи, але населення навряд чи повірить, що вони не повернуться до старої системи, як тільки ситуація врегулюється. Зрештою, єдиним варіантом може бути передавання влади та встановлення демократії.

“Країни, які демократизуються, починаючи з недемократичного режиму, розвиваються на вісім-девʼять років швидше, ніж недемократичні режими. Це значний здобуток, але демократія – не панацея”, – наголосив Аджемоглу.

Модель дослідників для пояснення обставин, за яких формуються та змінюються політичні інститути, складається з трьох компонентів.

Перший – конфлікт щодо того, як розподіляються ресурси та хто має владу ухвалювати рішення в суспільстві (еліта чи маси).

Другий – маси іноді мають можливість здійснювати владу, мобілізуючись та погрожуючи правлячій еліті.

Третій – проблема зобов’язань, яка означає, що єдиною альтернативою для еліти є передавання влади для ухвалення рішень населенню.

Нобелівська премія з економіки не є “Нобелівською”. Її заснували у 1968 році з офіційною назвою “Премія Центрального банку Швеції з економічних наук пам’яті Альфреда Нобеля”. З того часу її присуджує Королівська шведська академія наук за тими ж принципами, що й Нобелівські премії, які присуджують з 1901 року.