«Що може бути вище чину боротьби за свою країну?», - вінницький військовий Ігор Гемба

Вінничанин Ігор Гемба, що має позивний «Гагарін» вже понад рік боронить Україну. До повномасштабного вторгнення він очолював вінницький Ветеран Хаб. Вперше Ігор взяв зброю до рук ще у 2014 році, подався у добровольці.

Імпульсивне рішення 2014 року, яке змінило життя

«Я багато розповідав, що інакше ж ніяк. Саме цими емоціями я керувався від початку війни. Взагалі дії, які відбулись в країні Майдан, студенти які показали свої амбіції, висловили те, що їм не подобається. Мене це на стільки захопило, що стало соромно за себе. Адже ніколи не був таким продержавним, люблячим країну. Я веселився, любив життя, мене все влаштовувало. Були вчинки, яких я соромився, наприклад, що не виправдовував якихось очікувань своєї мами. Тому підсвідомо якось вмотивував себе зробити хоч щось хороше, щоб мене запам’ятали. Хотілось стати кращою версією себе. Напевно це був якийсь хлопчачий вчинок, війна, небезпека, але це відважно. Адже що може бути вище чину боротьби за свою країну? Таким моментом я напевно хотів тоді очистити свою карму, свої не найкращих вчинків. Хотілось мати чим пишатись. Ось чому я вперше взяв до рук зброю. Мені було соромно, що я нічим не виділявся. Мене це гнітило, хотілось чогось глибокого, щирого, кращого», – розповідає військовий.

військовий з Вінниці — Ігор Гемба позивний Гагарін

Гагарін згадує, що перші дні перебування в добробаті мав думки про втечу. Не думав, тоді у свої 25, що це так важко в першу чергу фізично. Та все ж знайшов в собі сили довести справу до кінця.

«Коли їхав на базу в добробат, то був впевнений, що маю непогані фізичні завдатки. Але швидко зрозумів, що є куди розвиватись, бо за три дні я відчув себе слабким нікчемою. Страшенна втома, здавалось, що я тільки закривав очі і ніч минала. Чесно, навіть думав, що здамся і втечу додому. Три дні вичікував момент, але потім втома трошки минула і я зрозумів, що залишусь. Все вдалось, все почало розвиватись», згадує Ігор.

Позивний «Гагарін» Ігор отримав тому, що тримав позицію «Небо». У Пісках Гагарін був командиром стратегічно важливої позиції.

«Так вийшло, що я не одразу отримав дозвіл поїхати на фронт, ще якийсь час знаходився у навчальному центрі і займався новобранцями. Мої побратими, з якими я проходив підготовку вже поїхали в зону бойових дій. І от перед самим виїздом на фронт я дізнався, що один із моїх побратимів загинув. Молодий хлопчина, якому ледь виповнилось 19 років. Це був удар сильний. Перший похорон побратима, перша реальна втрата. Командир тоді сказав, що у нас є доба перед виїздом, щоб подумати, можливо думка зміниться. Але це зробило нас ще більш об’єднаними, справжньою сім’єю. Ніхто не відмовився і ми в повному складі поїхали на передову», – розповідає Гагарін.

війна може бути комфортною — Війна стала відкриттям на ній також є комфорт

Війна стала великим відкриттям для вінничанина. Раніше для Ігоря здавалось дивним, що в польових умовах може бути комфорт і побув.

«Ти очікуєш, що там нема їжі, погані умови, антисанітарія. Але я побачив інший бік війни, побачив людей, які згуртовано готують їжу, ведуть побут. Це специфічний, але комфорт, він там існує. А 19 січня, на Водохреще я отримав поранення осколкове, вибув з поля бою. На щастя осколок, який пройшов наскрізь руку не задів нічого важливого. Я сподівався через три тижні повернутись на фронт, але командування дало наказ залишитись у Вінниці та зайнятись тиловою роботою, що я і зробив, аж до 24 лютого», – розповідає захисник.

Повномасштабне вторгнення

Для себе Ігор давно вирішив, що в разі повномасштабної війни він піде до лав ЗСУ. Тому, з 24 лютого був напоготові, склав повноваження у Ветеран Хабі та пішов у частину. Зараз служить у Силах спеціальних операцій ЗСУ. Гагарін брав участь у звільненні Балаклії.

Військовий ССО Гагарін — Ігор брав участь у звільненні Балаклії

«Не планував я попадати в ССО. Просто готувався до війни, мої друзі зібралися в групу і як підрозділ шукали шляхи куди прийти як відділення, щоб спільно разом воювати. І домовилися про 3-й полк. Я приєднався до них сьомого березня, бо що може бути краще ніж воювати з друзями», – каже військовий.

Як кожен захисник, який вмотивований і боронить свою країну вже більше року Ігор досить відкрито зневажає ухилянтів від мобілізації.

Немає більшої честі, ніж боронити свою країну — Гагарін в Лисичанську

«Не знаю, що про них сказати, бо вони для мене не існують, мені їх шкода. Згадаймо дитинство, підлітковий вік, коли кожен хлопчик намагався бути якимось сильним лідером. В нашому менталітеті так повелось, що чоловік це стіна, воїн, мужність. І коли трапилась війна так масово вони почали тікати, ховатись. Я знаю людину, яка не ходила на роботу, щоб його не забрали на службу, потім його спіймали, вручили повістку, силою притягнули до армії. Тепер цей чоловік в образі «класного» військового і поводить себе як крутий воїн, отримує зарплатню. От це напевно для мене найбільший стрес, бо я не знаю як себе коректно поводити. Чесно не хочу з такими людьми мати нічого спільного, бо це нещирість. Він тупо носить форму і понтується. Адже людина, яка не була вмотивована, вона не буде воювати. Мета такого «воїна» – виживання», – говорить Ігор.

Вперше пішов на війну в 2014 році — Гагарін з побратимами

Захисник упевнений, що аби змінилась свідомість наших громадяни повинен минути не один рік. Адже наймотивованіші хлопці зробили свій вибір вже давно і з честю боронять свою країну.

«За півтора майже роки в зоні бойових дій, ти приходиш до різних думок. Спочатку війни ми були такими авантюристами, думали що зараз швиденько повоюємо, потім нас змінять іншими бійцями (яких готуватимуть постійно). Пізніше стало ясно, що війна на довго, що ніхто зміняти нас не буде. Чесно кажучи я не знаю, що має статись аби людина захотіла йти воювати за свою землю, якщо вона не хоче. Є люди, які пішли відразу, є ті, хто трошки пізніше знайшов в собі мотивацію, коли дивився на знайомих та друзів з ЗСУ. Адже які б не були зарплатні, умови забезпечення, ми говоримо про можливість втратити життя. А тут уже страх. Мені здається це якась свідомість, прийняття того, що ти можеш загинути, але це бій за майбутнє. Це бій не про сьогодні, не про зараз, а про майбутнє. Проблема, що чоловіки відмовляються воювати глибока, бо вона навіть від нашого виховання йде. Тому це довга історія, набути ось те бажання. Потрібно це вибудовувати на державному рівні, національну свідомість, образ військового. На це все потрібен час», – розповів Гагарін.

Про особисте

Це у пікселі із бородою він суворий воїн, а вдома він люблячий чоловік. Гагарін одружився не задовго до війни. Називає сім’ю найціннішим, що має у житті. Вона підтримує його, а він її.

«Пам’ятаю, як під час війни мені вдалось на одну добу вирватись побачитись з дружиною. Вона приїхала до Запоріжжя. Ми гуляли вздовж Дніпра, йшли дивитись на острів Хортиця. І я почав раптово говорити про смерть. Про те, що якщо я загину, вона отримає компенсацію і як вона повинна витратити ці гроші. Тобто я дав їй інструкцію, як використати гроші вразі моєї загибелі. Дивна підтримка від чоловіка, чи не так? Але насправді я дуже за неї хвилююсь і намагаюсь турбуватись на відстані. От наприклад відправив її на курси водіння. Дружина успішно здала на права. Все що мені потрібно – це її посмішка. Немає нічого ціннішого ніж щаслива моя кохана. Тому намагаюсь її тішити чим можу.ж Головне в цій всій історії – це турбуватись одне про одного. Як би дивно це не звучало, але наше кохання лише зміцніло за період війни», – розповідає Ігор Гемба.

Одружились за кілька місяців до війни — Гагарін з дружиною

Захисник вважає, що головне у стосунках під час війни – це не піддаватись під вплив оточуючих, а залишатись собою. Бути одне для одного тими, ким були весь час до війни.

«Важливо говорити про свої емоції, потреби. Вона не повинна бути сильною, бо я не поруч. Це ж жінка і вона може сказати, що вона втомилась, що їй страшно. Чесність та щирість в стосунках не можна втрачати навіть в такі часи», – каже військовий.

Анна Болховітіна