Довгих та страшних 2 роки і 8 місяців тривала окупація Вінниччини, протягом яких на території нашої області діяв жорстокий нацистський режим. Загарбники принесли з собою нові, не чувані до цього лиха. За офіційними даними під час окупації більше 205 тис. мирних жителів було розстріляно та замучено в концтаборах, тюрмах та гетто. Більше 61 тис. осіб вивезено на примусові роботи й саме про цей злочин нацистів публікація.
Про розповідає краєзнавчиймузей на своїй офіційній сторінці у мережі Фейсбук.
“До початку німецько-радянської війни нацистське керівництво не планувало використовувати в промисловості своєї країни робочу силу з окупованих територій СРСР (зокрема, й з України). Навпаки, розроблялися схеми масового винищення мільйонів місцевих мешканців (генеральний план «Ост») та німецької колонізації захоплених радянських земель. Проте, невдача «блискавичної війни» змусила нацистське керівництво змінити окупаційні плани. Різке збільшення чисельності Вермахту призвело до істотного скорочення кількості робочих рук і дефіциту робочої сили в Німеччині. Так, готуючись до нападу на СРСР було додатково мобілізовано до армії близько 2 млн німців, в тому числі 679 тис. робітників з різних галузей промисловості. У той же час потреби німецької армії і промисловості все більше зростали. Масштабне використання робітників із України розпочалося у 1942 р. і тривало до 1945 р. Праця «остарбайтера» (працівника зі сходу) у Німеччині використовувалася у видобувній та обробній промисловості, транспорті й будівництві, сільському та домашньому господарстві. Так третина остарбайтерів працювала в сільському господарстві, 45 % – у промисловості, причому в деяких галузях робітників було ще більше: на підприємствах видобувної промисловості – 60 %, на металургійних підприємствах – 52%, у хімічній промисловості – 36%, на будівництві – 23%, на транспорті – 52 %. За статево-віковим складом переважали жінки – 51 %, найбільшу кількість становили неповнолітні – майже 41 % серед чоловіків і 60 % серед жінок. На початку 1942 р. німецькі установи розпочали активну кампанію вербування місцевого населення із закликом їхати на роботу до Німеччини. Розпочавши з агітації добровольців, згодом окупаційна влада перейшла до примусової мобілізації працездатного населення, використовуючи економічний занепад, безробіття та голод. З 1943 р. необхідний набір робочої сили до Рейху здійснювався виключно через застосування фізичної сили, розпочались масові облави на місцеве населення із залученням поліції та солдатів Вермахту. Відповідальність за набір покладалася на місцеве управління. Районна окупаційна адміністрація визначала певну кількість робітників, які мусили цього разу їхати до Німеччини. Керівники міста, села: староста чи комендант, начальник поліції, писар – визначали вже конкретних жителів. За допомогою поліції збирали людей і відвозили до найближчої залізничної станції, звідки ешелонами поїздів (товарних) відсилали до Рейху”, – згадують історики.
Наслідком відмови місцевих жителів їхати до Німеччини було ув’язнення та примусові роботи в трудовому таборі. Крім того, окупаційна влада накладала непосильні грошові штрафи, контрибуції, відбиралися хлібні картки, які були часом єдиною надією на існування. Конфісковували майно непокірних, спалювали їх житло, піддавали побиттю і ув’язненню близьких родичів. «Я вижену із цієї країни усіх, аж до останньої людини!» — наголошував рейхскомісар України Е. Кох, обіцяючи виконати плани «постачання людського контингенту до Німеччини».
Вирок за відмову їхати на роботу до Німеччини
