Майже кожен із вінничан, який проїжджав по дорозі до Київського мосту, бачив дорогу, яка ховається за великою будівлею із написом “Кумбари”. В очах стовідсотково малюється ця буденна картина, коли ти житель Замостя, або працюєш в цьому районі. Саме там починають П’ятничани та перша їх вулиця — вулиця Івана Богуна.
Вузькі тротуари, велика активна автомобільна смуга, яка прямує в обидва боки, приватні будинки, на воротах яких висять банери “продається”, дошки із шарами розірваних об’яв та велика варіативність пересування — ось цим зустрічає нас світ П’ятничан.
Вулиця Івана Богуна має навіть свою власну територію, яка, наче, завмерла в часі. Там є невеликий будинок на два поверхи та територія, яка майже не відповідає сучасному місту.
Сама будівля виглядає старовинною та має дерев’яне горище. Деякі вікна там заколочені чи закриті дошками. Можливо це зроблено через аварійність стін, чи то це наслідки перепланування сучасних власників квартири.
При вході до самого дому можна побачити плитку та дерев’яні сходи. Також, обійшовши будинок з іншого боку, можемо побачити що всі вікна, навіть на горищі, закриті. Поруч із домівкою стоять декілька підвалів в один рядок. Позаду дому можна також побачити дивину — дві вмуровані в будинок труби, які, ймовірно, є своєрідними варіаціями старої печі для опалення взимку.
На сучасні тенденції натякають тільки металопластикові вікна та супутникові тарілки. Ось така дивина.
І це тільки початок мікрорайону та його головної вулиці. Перший магазин, а поруч із ним — невеликі сходи. І ми вже у незвичній локації. Але попереду ще багато цікавинок — то ж рухаємось далі.
Самі П’ятничани з самого початку були селом. Перше згадування про них було ще у тринадцятому столітті. Повноцінно частиною Вінниці ці території стали у тридцяті роки двадцятого сторіччя.
Також П’ятничани мали свої, так звані, “кутки” – певні райони, де люди жили у свій час.
Їх було декілька: Забара, Микулинці, Горбочок, Довбиші, Волощина, “на пустирі”, Кружляк та Забужжя.
Будівництво, активний час якого прийшовся на післявоєнні роки, почалося, переважно, з приватних будиночків. Вплив та значення мала й історична звичка, тодішніх селян, все будувати на один два поверхи. всі хотіли собі власний будинок. і не жити в “мурашниках”.
Така будівельна аутентичність існує на П’ятничанах і зараз. Територія виглядає як село, проте модернізоване та з притаманною для міста інфраструктурою. Але будівлі, які вище за два поверхи (на беручи до уваги горище), зустрічаються на більш віддаленій території від дороги.
Один такий будинок можна побачити недалеко від повороту до ендокринологічного центру, який раніше був маєтком Грохольських, але про нього пізніше.
Високий дім у шість поверхів побудовано із білої цегли із червоним дахом. Він, ніби-то насміхаючись, нависає над старовинною українською “мазанкою”, яка ще збереглася просто неба біля дороги. Також, ще раніше, вверх по дорозі, можна побачити приватний будинок із сонячними панелями на даху. Вулиця Івана Богуна знає як здивувати.
Дійшовши до невеликого містка маємо шанс побачити невеликий струмок. А поруч дорогу. Пройтися по ні майже немає сенсу — там лише нескінченний ремонт, каміння та приватні будинки у сучасному стилі.
Доходимо до повороту до диспансеру. Тут теж є протиставлення історії та сучасності. Бо по одну сторону в нас приватні будинки, які ми можемо бачити в будь-якому селі, а з другої — ще одна висока будівля на П’ятничанах.
Протягом підйому до воріт колишнього маєтку Грохольських бачимо заховану за великими стінами будівлю старої пошти.
Охайна будівля, з цегли, вкрита білою фарбою, виглядає якось незвично. Не зважаючи на те, що усі наклейки та повідомлення сучасні, попереджають про коронавірус, чи формують місцевих про нововведення у роботі пошти, сама будівля виглядає ніби її лише трошки косметично підправили — а сама вона ще з часів першої забудови.
Виходимо у піднятому настрої від такої краси і в очі потрапляє “сусід” – покинута розбита хата. Зі стін злетіла краска та показала цеглу з глиною, старі вікна ледь тримаються. Вся загальна картина виглядає дуже сумно.
Так і хочеться сказати: “П’ятничани — мікрорайон контрастів”.
Проходячи крізь велику браму Вінницького обласного клінічного високоспеціалізованого ендокринологічного центру, хочеться поринути в історію цього місця. аби порівняти її із сучасністю.
Першим власником П’ятничан із роду Грохольських став Міхал Грохольський. Після його смерті його місце зайняв його син — Марцін Грохольський. Саме за часи його життя було завершено будівництво самого замку.
Після смерті свого батька, Марціна, його місце власника П’ятничан зайняв його син, який отримав ім’я свого дідуся — Міхал Грохольський. До замку він переїхав зі своєю дружиною Марією. як стверджують історики, саме Марія забажала переробити не приємний холодний замок на чудовий палац.
На території було також розташовано майстерні, конюшні, та місця для карет та возів.
У сьогоденні, навіть не знаючи історії, можна, проходячи крізь певні райони диспансеру, побачити місця, де ймовірно були конюшні, де-не-де можна побачити башту з цегли. Прогулянкові зони також мають цікаве оздоблення.
Тут зусиллями місцевих майстрів зробили цілу “вулицю”, яка може допомогти місцевим дітям і тим, які проходять тут лікування, почувати себе наче у казці. Багато казкових героїв, чудових виробів, які нагадують про реально речі — годинник, криницю, млин, а завершується все площадкою із сучасними тренажерами та ігровим будиночком. Також тут можна побачити як люди активно грають у бадмінтон та теніс — бо тут розташований приватний тенісний корт.
Там звісно не кричать як професіонали, але подивитись крізь сітку та повболівати можна.
Також у “Садибі на П’ятничанах”, як іменує маєток табличка при вході, є пам’ятка садово-паркового мистецтва “П’ятничанський парк”. Заснований він у 18-19 сторіччях та має площу у тридцять два гектари. У парку збереглися залишки регулярного парку-сада із фруктовими деревами та липовими алеями. Загалом у П’ятничанському парку росте близько вісімдесяти порід дерев. Серед них є як рідкісні види так і знайомі берези, акації, тополі, ялини та інші.
Кажуть там навіть є дуб, який пам’ятає першого власника П’ятничан — Міхала Грохольського. Висаджений він у 1757 році. Дерево є пам’яткою.
Оглянувши всю територію покидаємо його й опиняємось на вулиці, яка веде нас прямо до місцевого пляжу та озера. Чиста вода, веселі компанії, гучний веселий ґвалт, мокрі та щасливі діти. І все це відбувається під скреготання грому.
Через погіршення погодних умов виходимо на першу велику дорогу, підіймаємось по вузенькій стежці. яка ніби то має вести в приватний дім, але виводить нас до кладовища на вулиці Івана Богуна.
Подробиці нашої мандрівки ви знайдете у нашому фоторепортажі.
,
,
,
,
,
,
,
,
,
,
,
,,
,