У листопаді світлина з полоненими та військовим облетіла всі соціальні мережі. Боєць з Вінниці Дмитро Кравченко брав участь в деоокупації Херсонщини. Нещодавно Крава (позивний) повернувся з Великобританії, де проходив навчання разом з іншими військовими. Вже за кілька днів воїн повернеться назад на фронт.
Чому ти вирішив вступити до лав ЗСУ?
Десь за сім днів до війни мені було чітко зрозуміло, що вона таки буде. На це вказувало багато факторів. Дружина моя як раз збиралась летіти відпочивати до Мексики, я ще казав їй не їхати, бо таки війна буде. Але звісно вірити в таке вона відмовлялась і полетіла. Зранку 24 лютого все почалось, я чекав поки дружина повернеться аби передати їй сина, бо вже тоді чітко розумів, що піду воювати. Вона важко та довго добиралась до Вінниці, через відсутність авіасполучення. Щойно вона повернулась я зібрав речі і подався в частину. Це мій обов’язок захищати свій дім.
Ти одразу опинився на лінії зіткнення?
Ні, спочатку ми були на кордоні з Придністров’ям. Там слідкували за порядком на кордоні і тренувались. А в травні вирушили вже на південь спочатку в Миколаївську область, а вже потім в сторону Херсону.
Ти розвідник, чому саме такий фах обрав?
Тому що у мене був певний багаж знань і я прийняв для себе рішення, що я піду в більш спец війська.
Кажуть, що війна це наркотик, вона затягує. Це може подобатись?
Ні, не знаю як може подобатись війна. Звісно на адреналіні бути в бою і нищити ворога це може викликати захват. Але якщо запитати в будь-кого з моїх бійців чи готові вони все життя воювати, то жодному це не подобається.
З військовою справою своє життя пов’язувати не збираюсь, після перемоги планую повернутись до цивільного життя. Зараз просто так склались обставини, що чоловікам необхідно обороняти свою країну, свій дім, свої сім’ї.
Твоє фото з двома полоненими та чебуреком в руці облетіло всі соціальні мережі в день деокупації Херсону. Розкажи як воно було зроблене, що тоді відбувалось?
Це було коли російські війська почали відступати з Херсонщини. Наша задача була через Снігурівку рухатись в напрямку наступного населеного пункту. Одна з піхотних бригад не хотіла заходити в Снігурівку, напевно через якісь свої причини. А нам конче необхідно туди зайти. Так, як нам потрібно було пройти через Снігурівку, а наших там ще не було ми почали зачистку населеного пункту. Так ми першими зайшли в Снігурівку, піднімали там прапор наш. До нас там поступила інформація, що в населеному пункту знаходяться російські військові. Тому ми поїхали їх затримувати. Ми їх затримали, погрузили в автомобіль. Я був дико голодний, бо на бойове завдання як правило виходити варто натщесерце. Мені місцева жителька винесла чебурек. В той момент мене сфотографували з чебуреком, полоненими та тією жінкою, що принесла поїсти.
Не страшно було брати їжу з рук місцевих жителів?
На Херсонському напрямку – ні. Я чув про випадки, коли місцеві намагались отруїти наших військових. Але то десь на сході. Херсонці дуже чекали ЗСУ, вони на собі відчули що таке «рускій мір». Люди дуже нам раділи.
Що ти відчув, коли зайшов в Херсон?
Це дійсно була велика радість від виконаної задачі. Адже Херсон став таким символом, це єдиний великий обласний центр який їм вдалось захопити. Хотілось його повернути. Місцеве населення дуже раділо, вони чекали коли прийде наша армія. Але крім радості було і сумно. Адже за такою масштабною проробленою роботою стоять великі втрати. Росіяни ж не втекли з Херсону просто так ми їх це змусили зробити.
Скажи як воно розуміти, що тут в тилу люди трохи забули що там війна. Чоловіки відмовляються йти на захист держави, тікають за кордон?
Я зараз намагаюсь за це не думати. Адже тоді втрачається будь-яка мотивація. Ти вже забуваєш для чого ти це робиш, а думаєш лише за тих людей. Багато задач лягло на плечі тих, хто пішов з самого початку. Такі прості вмотивовані хлопці. Мої товариші приїхали з-за кордону воювати, це люди які багато років вже живуть не в Україні. Бо це справжні чоловіки. Але ми (ті хто з самого початку воює) закінчуємось. Багато хлопців загинуло, хтось травмований, хтось на реабілітації.
Як ти думаєш, що повинно відбутись аби в людей з’явилась мотивація? Хтось каже, що потрібно відновити наступ на столицю, хтось каже про повтор сценарію в Бучі.
Не думаю, що подібне вмотивує людей, тим паче зараз. На ті жахи, які відбувались в Бучі більшість подивились як просто на картинку, поспівчували і забули, але ніяк не вмотивувались. Бо поки не стосується тебе особисто, на жаль це не працює.
Як на мене, для мотивації потрібна сильна пропаганда на державному рівні. Щоб з самого дитинства в голові у хлопчика було те, що захист держави – це обов’язок. Інакше ніяк.
Часто від тих, хто не бажає захищати державу звучить: «держава нічого не дала», «я не воїн», «в мене сім’я» і «я боюсь». Як прокоментуєш це виправдування?
Ну щодо держави, то я взагалі не розумію ці слова. Перш за все це не держава, а наш дім. Ворог прагне цей дім забрати. Які тут можуть бути виправдування. Держава може не надає ідеальне матеріальне забезпечення армії, але нам дали чудову заробітну плату, щоб ми себе могли забезпечити необхідним. І це нормально, бо кількість людей які зараз в армії вона рекордно велика для України.
А щодо страху, то він там у всіх є. Всі бояться, всім страшно загинути. Страшно постійно, бо лиш дурень не боїться. Але ще страшніше думка, що ця нечисть прийде сюди в Вінницю де вся сім’я. До речі виправдання, що не йду воювати, бо сім’я, то в мене також сім’я, дружина, синок маленький, батьки. Саме заради них я і воюю.
Ти на днях повернувся з Британії. Що це за навчання були?
Це були курси лідерства. Тому, що я з кінця літа на посаді командира розвідгрупи, а курси за спеціальністю, то мене відправили з частини. Курси тривали 35 днів. Британці дуже круті, вони дійсно братній народ для нас, хоча маємо мовний бар’єр. Вони за нас дуже переживають та водночас захоплюються нами. Рівень курсів досить високий, це був крутий обмін досвідом. Британці забезпечили нас усім необхідним, видали все до найменших дрібниць. Також мене дуже вразив їх підхід до здоров’я наших бійців. Були хлопці які травмувались в ході навчання, то поки повне лікування і реабілітація бійцю не були надані його в Україну не відпустили.
З військовим спілкувалася
Анна Болховітіна
