Мама 4-річної Лізи, яка загинула під час ракетного удару по Вінниці 14 липня, – Ірина Дмитрієва, наразі проживає в Австрії.
Про це повідомило Суспільне
14 липня, коли відбувся ракетний удар по Вінниці, Ірина з донькою проходили біля площі Перемоги. Йшли з занять у логопеда. Дівчинка загинула на місці, її маму у важкому стані відвезли у реанімацію. Жінка відверто розповіла про своє життя після страшної трагедії.
«Пам’ятаю, як почула гучний гул, подумала це точно не літак. Ми одночасно з Лізою підняли голову вверх. Прямо над нами летіла ракета – надзвичайно велика. Здавалося, що вона пару метрів над головою. Побачила, як падає в сторону Будинку Офіцерів, тому стала спиною до нього. Думала, що закрию собою дитину. Це була навіть не секунда, а набагато менше. Я дуже сильно тримала візочок разом з Лізою, зігнулась, її голова була біля моєї», – розповіла Ірина Дмитрієва.
«…Потім побачила свою кохану донечку, її розірване тіло. Ще пару хвилин бігала, шукала людей, щоб допомогли витягнути Лізу з візочка. Навкруги стояла мертва тиша. Сіла і почала кричати. Потім відчула сильний біль і побачила, як на землю ллється кров, почала задихатися», – пригадує жінка.
«Після операції втратила пам’ять, не розуміла, де я і чому моє тіло все перев’язане. Всю ніч відтворювала події, згадувала, думала де Ліза, чому не зі мною. Я вірила, що моя донечка жива, бо такого не може бути, моя дитина не могла загинути, так не повинно бути. Дивилася на свої травми та розуміла, що все-таки це не сон. Кожна секунда відтворювалася в пам’яті, я все згадала», – говорить Ірина.
«Фізично мені краще, минуло сім місяців. Хоча по здоров’ю ще потрібні втручання. В моєму тілі ще залишилися уламки від ракети, п’ять штук точно, деякі з них потрібно виймати. Фізично краще, морально – поки неможливо ні прийняти, ні змиритися. Це біль назавжди. Кожен день я стараюся братись за безліч справ – малювати, писати, читати, допомагати іншим. Але коли наступає вечір – серце щемить від болю та самотності. Це найстрашніший момент, бо ти розумієш, що твоєї дитини немає, і вона більше ніколи не повернеться», – каже вона.
«В порівнянні з моїм минулим життям “до” – я нічим не займаюся. Основну частину цих місяців після трагедії була на реабілітації. Я не знала де я, і навіщо тут. Наче знаходилась у паралельному світі. Моє життя знищили, в ньому більше немає сенсу і якихось планів. Більше не хочеться ні до чого йти, чогось прагнути, навіщо? Мій настрій як американські гірки – можу лежати бездушно кілька днів і не вставати, а на наступний день зробити купу справ. Я завжди задаю собі питання – навіщо мене залишили. Це не життя, а існування. Я не хотіла. Час минає, але біль ні».
«Світ навколо прекрасний – різноманітний, яскравий. От тільки люди в ньому жорстокі. Не потрібно рівнятися на них, а також брати приклад. Подивіться, скільки людей готові один одного морально подавити? За ці місяці і я з цим зіштовхнулася. Тому, обрала самоту та природу. І спілкування тільки з тими людьми, в кого в серці любов та доброта. Мене надихає природа, обожнюю гуляти та пізнавати нові місця. Помічати абсолютно кожну деталь. В повсякденній метушні та за побутовими справами не помічаємо як листя дерев змінюють колір, або всі фарби заходу сонця. Зараз допомагає відволікатися творчість, невеликі мандрівки, навіть якщо це пікнік просто в лісі. А ще головне робити тільки те, що відчуваєте»…
«Як тільки мені стає погано – беру сумку і сідаю в потяг, часто не знаю куди їду, але є інтернет, на місці можна все забронювати. Читаю, допомагаю батькам, готую, відволікаю себе по максимуму і думаю, що в цей час Лізуні було б приємно зі мною бути і куштувати разом пиріг або гуляти новими місцями. Я завжди згадую її, як дитину, яка хотіла жити та помічала кожну деталь, раділа сонечку та квітам. Вона мій приклад, як потрібно жити. Головне – це любов та бачити прекрасне навколо»…
Фото: Ірина Дмитрієва
