На Європейській площі пройшла акція на підтримку полонених та зниклих безвісти українців. Напередодні 8 Березня подія приурочена полоненим жінкам. Також ушанували військовослужбовців-вінничан, які зникли безвісти цього дня два роки тому.
«Точних відомостей про кількість українських жінок в російському полоні немає. Відомості різняться – від 400 до 2000, – розповіла співорганізаторка акції Ірина Богусевич. – За інформацією правозахисників, понад 80% жінок зазнавали тортур або сексуального насильства в полоні. Напередодні дня боротьби жінок за власні права ми хочемо нагадати про українок в російській неволі. Вони перебувають в нелюдських умовах, деякі ще з 2019 року розлучені з своїми дітьми й родинами, терплять приниження і знущання. Сьогодні ми хочемо показати, що боремося за їхнє повернення і не дамо про них забути».
Також цього дня вшанували військовослужбовців 14 БрОП НГУ «Червона калина» Івана Онуфрійця, Михайла Юрченка, Олександра Поляруш, Дмитра Свистуна, Анатолія Павлиги, Сергія Сафронюка. 7 березня минуло два роки від дати зникнення безвісти. На жаль, рідні досі не мають жодних відомостей про їхню долю.
Як символ надії матері та дружини зниклих хлопців інсталювали дерево калини, біля якої особисті речі й портрети їхніх дітей.
«Кожного дня важко, тому що день у день ми чекаємо два роки, але напередодні дати особливо болить душа, – розповідає мама Івана Онуфрійця Альона. – В службовому розслідуванні ми побачили прізвища шести хлопців, які проходять по одному кримінальному провадженню зі зникнення безвісти і розшукали їхніх рідних. Знайшлися в групах у вайбері, а потім особисто познайомилися на акціях. З тих пір ведемо пошук разом. Разом пишемо листи до Червоного Хреста, світових консульств, які беруть участь в переговорних процесах; їздимо на зустрічі в Координаційний штаб у Вінниці та Києві, у військову частину, до Уповноваженого з прав людини Дмитра Лубінця. Разом відвідуємо акції. Нам стало відомо, що хлопці вийшли на позицію забрати поранених. Свідки говорять різне, є відомості, що їхнє авто підірвалося. Та материнське серце кожної з нас вірить, що діти живі».
Автор: Антоніна Басенко
