Підписуйтесь на головний політичний телеграм-канал Вінниччини

«Поділля не дало себе зрусифікувати», — історик Ігор Стамбол

Історик, письменник і викладач Київського університету імені Бориса Грінченка Ігор Стамбол приїхав до Вінниці з презентацією своєї художньо-документальної книжки «Під прицілом чорної сотні. Замах на Бориса Грінченка». У своїх працях він досліджує маловідомі сторінки життя української інтелігенції, революцій, переслідувань та духовного спротиву. Презентація книги відбулась у книгарні «Герої».

Журналістка «Новини Вінниці» поспілкувалась з Ігорем Стамболом про історичну роль Вінниччини, її вплив на формування української ідентичності та про те, чому пам’ять про минуле сьогодні є особливо актуальною.

Чи з’явився новий погляд на радянське минуле у вінничан після 24 лютого 2022 року? 

Скоріше за все – так. Звісно, не у всіх. Московська імперія, як той мордор у Толкіна, стискається і забирає з собою все у прірву, мало кому з мислячих людей хочеться до неї. Соціологію, звісно, краще б продемонструвала відповідь на таке питання. А так – маємо простір міст і селищ – там зміни помітні. Вулиць і назв просовєцьких немає. Суворови і пушкіни пішли. Музеї змінюють експозиції, наприклад, той же Коцюбинський у меморіальному музеї тепер звучить інакше, так само і історико-краєзнавчого інші наголоси нині. Тож в місті все гаразд. А ось по області – совєцькі памʼятники, присвячені німецько-совєцькій війні – то маркер просовєцької історичної памʼяті. Де їх бачимо – треба розуміти, громада або байдужа до культури та історії, або серед неї є апологети «ковбаси по 2.20», хоч із часом таких усе менше. 
Мені видається, що суспільство замало поєднує агресивний і людиноненависницький СССР із сучасною РФ. Акції, що проводять до річниць Голодомору, інших геноцидів, загарбницьких воєн та репресій багато кому видаються дуже віддаленими від сучасного Кремля. А це зовсім не так – Москва є незмінною геноцидальною імперією вже понад три століття.

Яку історичну роль Вінниця відігравала під час попередніх воєн? 

Ми часто чуємо про Вінницю, Бар та той же Брацлав у час Козацької революції ХVІІ століття. Іван Богун – славний подільський полковник, який, до речі, був проти союз із Москвою. А Кармелюк – невловимий і нескорений – то справжній дух Поділля, історія про якого ще не розказана достатньо. Проте, найяскравіше, звісно – це Визвольні змагання 1917-1921 років. Крім столичного статусу та, певним чином, символом союзу Петлюри та Пілсудського, Поділля ще славне своїми воєнними перемогами.
Часто наголошую на перемозі на станції Вапнярка. Для мене це ще, певним чином, особиста історія. Я з Одещини, де довгий час панував міф «бандитської Одеси», вершиною якого був дуже популяризований московською масовою культурою Мішка Япончик. Більшовики залучили цих бандитів і повели проти Дієвої Армії УНР. І якраз на станції Вапнярка, де я нині дуже часто буваю, їх розбили хоробрі виснажені боями українці, 3 Дивізії УНР, яку потім назвали Залізною. Так, саме на цій станції було розвіяно червоних бандитів, та і міф про їх героїчність.

Які фейки про історію регіону найчастіше ширять у проросійських наративах? 

Як і в усіх регіонах: за імперії та СССР працювала економіка і був прогрес, або ж про значення певних історичних постатей для регіону. Але Вінниччина, порівняно зі Сходом та Півднем України – більш захищена, або привита від міфів, адже заперечити українськість Поділля – неможливо.

Тут, московська пропаганда виглядає, скоріше, як поодинокі бурʼяни. Десь памʼятники московським окупантам, десь московські церкви, а десь за столом на Різдво, поряд зі збереженою традицією колядування і щедрування – московські пісні – наслідок совєцької солдатчини і масової культури.

 

Які історичні міфи, на вашу думку, заважають розвитку регіональної ідентичності? 

Оскільки не так багато промосковського, окрім ще живого міфу Другої світової, «соціалізму» та «благодєнствія» у совєцький час, то я б основною проблемою назвав суспільний комплекс меншовартості. І він не тільки навʼязаний імперіями, а й підтриманий сучасним поколінням: корупцією, розкраданням та не цінуванням власної спадщини.
 Українське має асоціюватися з успіхом, мудрістю, силою і шляхетністю. Не можна довести до занепаду палаци, замки та інші памʼятки, а потім вимагати від молоді поваги до минулого. Це лицемірство. Кожна європейська культура цінує свій внесок у розвиток цивілізації, доглядає за спадщиною і навіть на руїнах будує інфраструктуру, аби сучасний турист чи мандрівник був задоволений, а значить і емоція про історію в нього сформується позитивна. Тому треба більше історичних проєкцій в ландшафтах міст і селищ. Де був замок – його треба позначити, де руїни – робити консервацію і розвивати певну традицію, а де збережена памʼятка – то піарити її якомога активніше. Ну і до цього має підключатися бізнес. Крім того, мають бути культуртрегери по кожному важливому питанню. 

Як ви бачите майбутнє історичної науки в Україні?

Історія з-поміж іншої гуманітаристики є добре затребуваною і книги з історичним нон-фікшном, особливо у час війни, досить добре читаються. Але є багато завдань, які ще не виконані. Наприклад публікація повноцінних збірників документів, присвячених важливим епохам, або повні корпуси текстів видатних діячів. У нас цього зовсім небагато, адже це дорога робота, яка вимагає великих зусиль. Але саме такі публікації наповнюють сенсом усі інші культурно-історичні напрями.

Звичайно, основним завданням сьогодні є популяризація та формування українського погляду на історичні явища. Історія має краще доносити драматизм і важливість та успішність нашого минулого до суспільства у найсучасніших популярних форматах.

Крім того, в епоху ШІ, коли людина буде все більше покладатися на машину, яка за неї шукає та синтезує інформацію, дуже важливим є наповнення безлічі онлайн-ресурсів українським історичним фактажем, аби машина не прописувала українським же студентам відповіді з московської Вікіпедії.
Загальна
0
Акції
Поділитися 0
ретвітнути 0
Закріпити 0
Мітки
СХОЖІ ПУБЛІКАЦІЇ