Авторка видання «Хмільник Online», медіа-холдингу «Новини Вінниці» та співорганізаторка збору «1 000 000 гривень. 100 дронів. 30 днів», Ольга Франчук, розповіла із середини, як все відбувалося: від першого внеску до миті, коли рахунок показав заповітну цифру.
«Це було боляче й радісно одночасно, виснажливо й натхненно, драматично й святково. Два тижні ми прожили разом із людьми — і це змінило нас усіх».
Мета була амбітна — 1 000 000 грн за 30 днів. Але життя іноді робить сюрпризи: громада, яка дихає в унісон, зробила неможливе — мільйон ми зібрали за 13 днів.
Іван Плотиця працював без відпочинку: їздив містом, стояв на базарі, говорив із людьми, просив, пояснював необхідність. Олександр Павлович організовував і писав у газету, на сайт про збір. Команда не просто збирала гроші — проживала кожну історію, кожну сльозу, кожне людське слово.
Люди підходили й говорили: «Мого чоловіка немає», «Мій син загинув», «Мій тато не повернувся…» — і в очах цих людей була вся війна. Кожна така історія підштовхувала нас працювати ще більше», – зазначає авторка.
До збору надходили не лише гривні. Люди приносили долари й євро, приносили матеріальні речі, які допомагали фронту.
Було дуже багато моментів, які вкарбувалися у пам’ять. Діти з садочків приходили цілими групами, щоб познайомитись з волонтерами і уважно слухали історію Івана Івановича про його загиблого сина Сергія та про те, що таке дрони, і як вони допомагають нашим військовим.
Коли лічильник зупинився на 1 000 000 грн, ми раділи й відчували безмежну вдячність. Адже ці гроші — це 100 дронів, сотні шансів на життя, очі в небі, які рятують наших на передовій.
Дрони уже виготовляються. Виробник уже виготовив 60 дронів, решту зробить найближчим часом. Про дату передачі обов’язково повідомлять, і запросять всіх, хто забажає, щоб передати їх військовим.
Іван Плотиця:
Кожен дрон — це очі і шанс, це життя. Я стояв біля своєї машини цілими днями, поки люди підходили, плакали, обіймали і давали те, що могли. Я вам скажу: ваша довіра — це найсильніша зброя і я не здамся. Я буду продовжувати свою боротьбу, бо це мій шлях помсти за сина і шлях допомоги іншим. Дякую вам за те, що ви зі мною. Разом ми зробимо більше, ніж кожен поодинці».
Олександр Павлович:
Це не про великі слова, це про рівні кроки: хтось організував ярмарок, хтось приніс техніку, хтось віддав частину зарплати. Ми збирали для тих, хто кожен день дає нам шанс прокидатися вранці під мирним небом. І я вірю: поки є такі історії — ми переможемо».
Ольга Франчук:
Кожен донат — це не просто сума. Це маленька обітниця: «Я пам’ятаю, я не забув, я роблю свій крок». Ми робили все щиро, по-людськи, з тієї частини серця, що болить і б’ється за свою землю. І саме тому це спрацювало».
