У Вінниці відбулась екскурсія «Кредити, шуби та шлюб: про що писали вінницькі газети 100 років тому»

Екскурсія розроблена учасницею Майстерні міських екскурсій Школи вінницького гіда та асистентом Кафедри журналістики ДонНУ імені Василя Стуса, Аліною Рудченко.

Проект впроваджує громадська організація Вінницьке історичне товариство за підтримки Вінницької міської ради.

В рамках програми соціально-культурних проектів у партнерстві департаментом маркетингу міста та туризму, КП Центр історії Вінниці.
ГО “Подільська спадщина” , Всеукраїнська асоціація гідів.

Усіх учасників екскурсії чекали біля костелу Святої Діви Марії Ангельської.
Після вітальних слів Аліни Рудченко, усі учасники екскурсії відправились до першого місця екскурсії – це була будівля недалеко від кафе “Пиріжкова”.

Там була розмова про речі, їжу та карбованці, які заробляли тогочасні представники різних професій.
В той час навіть пральні подавали оголошення. Найвідомішою пральнею був «Повампъ», де за “помірні ціни” люди мали можливість випрати всі свої речі.

Сто років тому містяни брали книги у кредит і не мали де купити готового одягу. Найбільше заробляли директори підприємств, а найменше – робітники.
Тогочасними “смсками” були об’яви в газетах.

Саме так – за допомогою преси та об’яв – люди і спілкувалися між собою.
Знаходили клієнтів, чи влаштовували “челендж”, бо грошей не вистачало на повний текст і адреси губилися.
Лишалося лише через спілкування дізнаватись у вінничан про те, чи інше підприємство чи контору, кравця чи парикмахера.

Наступною локацією та зупинкою екскурсії був сучасний готель “Франція”. Там пані Аліна підняла тему “Будинків терпимості” та жовтих білетів.

Виявляється – сучасний Готель “Франція”, стояв на місці прибуткового дому, про який ходили чутки, що це дім “втіх та розпусти”.
Але екскурсовод розвіяла ці міфи, повідомівши про те що в ті часи в жінок могла бути така можливість заробляти на життя, як продавати своє тіло для любовних втіх.

Таку жінку лишали паспорта, а видавали замість нього жовтий білет, який, як клеймо, одразу повідомляв усім містянам, ким працює та чи інша пані.
“Звільнитися” з такої “роботи” було складно. Бо жінку могли забрати додому назад тільки рідні батькі, або чоловік, який згоден був одружитися з нею.
Лише в цих випадках паспорт повертався до громадянки.

Газети також розповідали пікантні новини.
Відмовляючись від цензури напряму друкували повідомлення про певні хвороби, які могли бути пов’язані з вищезагаданим “бізнесом”.
Таким чином лікарі та аптекарі заробляли собі клієнтів та прибуток. Бо навіть перевірка лікарями тогочасних “мадам-на-час”, тривала лише дві-три хвилини.

На наступній локації – кінотеатр “Родина” – учасникам екскурсії розповідали про Іллюзіони та сумнозвісний паркан.

Ілюзіони тоді мали велику популярність, великі проблеми з пожежами, та велику неприязнь з тогочасним міським головою Миколою Оводовим.
Ілюзіон, на місці якого зараз є кіонтеатр “Родина” – іллюзіон “Амбросъ” – був тим єдиним, який зміг виграти суд, та захистити його від закриття, яке планував тоді мер міста.
Сам іллюзіон – це стаціонарни кінотеатр де могли пустити у масовий перегляд стрічку з назвою “Макс піовісився”, а потім фільм “Два Макси”.

“Чи приймав той самий Макс участь у другому фільмі – невідомо!”, – жартує пані Аліна.

А з сумнозвісним парканом була пов’язана історія протистояння непрактикуючого лікаря Недзельского та адвоката Розенберга.
Проблема була в тому, що саме Недзельский вирішив надати ще одну кімнату ще одному адвокату, який за примхою долі тех носив прізвище – Розенберг.

Перший адвокат Розенберг був категорично проти такого рішення та відсудив в Недзельского можливість користуватися електричним освітленням.
А також побудував поруч із його домом двометровий паркан, який затуляв світло мешканцям.
Все це призводило до того, що люди полишали будинок лікаря, а жителі міста навіть заключали “парі” на те, як довго цей паркан ще буде стояти, чи хто переможе.
Переміг все ж таки Недзельский, та паркан прибрали.

Історичний паспорт водонапірної вежі нашого міста розглянули наступним на екскурсії.

Стало відомо, що воду тоді до вежі брали з річки Південний Буг, а також вона використовувалась щоб контролювати рівень задимлення.
Також була певна частина часу, коли вежа була гуртожитком, але через декілька страшних падіннь людей з вікон – цієї задумки позбавились.

Приміщення Вінницької міської думи, сто років тому, було наче поєднання Ради, Кабінету міністрів та Нацбанку в одній будівлі.

І завдяки зусиллям архитектора Артинова та ьехнігному прогресу, який стався під час М. Оводова, в якості мера, в місті стався великий технічно-архітектурний прогрес.

Наступне місце зупинки – кінотеатр Коцюбинського. Тут присутнім розповідали про тогочасну версію “Тіндера”, і називалолся воно: “Шлюбні оголошення”.

Необходилося без казусів та гумору. Більшою частиною такими засобами знайомства користувались вдови та вдівці.
Але головною перлиною була об’ява у шлюбній газеті в місті Санкт-Петербург, надруковане українською мовою.

“Одізвіться! Дівчата, молодиці! Грошей немає, а вчитись хочу!
Треба, щоб у жінки були каробованці!”.

На фінальній локації – площа Театральна – Аліна Рудченко розповіла трохи моторошні історії, коли до газет потрапляли об’яви де пропонували віддати власну дитину комусь на всиновлення, бо небуло чим годувати.
Можливо було побачити та прочитати всю долю людей в декількох словах, які мали великий вплив на подальшу долю того чи іншого вінничанина чи вінничанки.

Про те, як проходила екскурсія ви можете ознайомитись у доданих матеріалах.