Вінницька партія Сергія Моргунова: «res ad triarios rediit»

Схожі, хоча і не зовсім очевидні для пересічних громадян умови склалися у вінницькій політиці. І перші сигнальні дзвіночки майбутніх проблем уже пролунали. У нашій області  десь років зо десять поспіль панував період такого собі бульйонного періоду. Тут нормально працювало комунальне господарство, ремонтувалися і будувалися дороги, створювалися нові підприємства і виникали робочі місця, стабільно функціював громадський транспорт. Історії зі столиці про «уставшие мосты» лунали, як анекдот.

Мешканці області та обласного центру до комфорту звикли і стали вважати, що так було, є і буде завжди.

Це помилка. Еволюційний розвиток регіону було забезпечено завдяки піклуванню на центральному державному рівні, злагодженій роботі місцевої виконавчої влади та депутатського корпусу, що також координувалося за допомогою т. зв. «вінницької партії».

Вінницю оминуло лихо багатьох міст, які, залишившись сам-на-сам з проблемами, які на регіональному рівні здолати неможливо, швидко деградували. Бо був «ПОП» і «В.Б.», які вирішували проблеми, було представництво у ВР і уряді, були депутати, які вибивали на область максимум субвенцій. Ось порівняємо субвенції у добу «вінницьких», з тим, що народні обранці отримують наразі. Вінничан у цьому переліку уже немає.

Але «час Х» настав. Після поразки (а це поразка, як її не називай) на президентських і парламентських виборах область залишилася без «даху» (крыши). А тому її будуть намагатись “роздягати”, віджимати найбільш ласі шматки та змушувати населення платити за поразку своїх лідерів. Така сама ситуація була у Донецькій області зразка 2014-2015-х рр. І це ж може повторитись у масштабах Вінниччини. Криза з “Вінницяобленерго-ЕНЕРА-Вінницяоблводоканал” — тільки квіточки у порівнянні з тим, що відбудеться незабаром.

Близький до екс-голови Вінницької ОДА Валерія Коровія ресурс визнає, що в умовах домінування в Україні “Слуги народу”, не бачити Вінниці й дотацій для будівництва мосту на Тяжилів. Однак у такому викладенні міститься лише заклик змиритися із поразкою. Але ж життя не стоїть на місці.

Щоб зрозуміти всю небезпеку затягування нинішньої кризи та спробувати найти принаймні контури для майбутнього виходу з неї, слід уважніше придивитися до осіб, які здатні відновити позиції вінницької політичної верхівки та забезпечити ефективне лобіювання інтересів області на центральному рівні. Або ж сформувати на руїнах “команди вінничан” нову життєздатну конструкцію.

“Таємницею Полішинеля” є той факт, що обидва власне вінницьких (11 і 12 округи) народні депутати України М. Пашковський та А. Драбовський є креатурами Володимира Продивуса.

Для екс-нардепа від Партії регіонів Вінницька область є особливою територію, на якій ще є певні активи, інакше б не нарощували критику міськвиконкому вищезазначені нардеп-11 і нардеп-12. Не займався би придбанням медіа-ресурсів ще один політик з орбіти Продивуса — Олег Мейдич (“Батьківщина”). Не поширювалися б чутки про призначення “людей Продивуса” на ключові посади в оновленій ОДА. Тощо.

Проте невірно було б вважати Вінницьку область основною метою Володимира Степановича. Його інтереси є набагато масштабнішими. Це і розвиток декількох бізнес структур і потужна колись структура “Мостобуд”. І не тільки. Погодьтесь, не кожен в цій країні може собі дозволити з’ясовувати стосунки з братами Кличко на тему професійного боксу. Зрештою Вінниччина, як територія для утвердження тут своїх людей, активізації на ринку забудовників та, після відкриття, ринку землі сільськогосподарського призначення, зрештою, заробітку для “Мостобуду” та афілійованих з ним структур, безумовно, є цікавою. Але поступатися чимось на інших ділянках роботи, щоб забезпечити певні преференції саме вінничанам, він не готовий.

До того ж у Володимира Продивуса немає контрольного пакету акцій навіть й у системі “зелених”, тому Вінницька область — лише додатковий актив, який можна і потрібно активно використовувати. Філософія бізнесу як вона є. Але така позиція відомого бізнесмена все таки заслуговує на повагу. Він чітко заявив про свою позицію і дотримується її, не хитаючись зі сторони в сторону за дмуханням політичних вітрів.

Схожою є ситуація у групі інших акціонерів проекту “Слуги народу” — родини Калетників, які ледве не встановили над ним повний контроль на теренах Вінницької області на початковому етапі розгортання “Зе” у політичній сфері. Калетники, згідно з інсайдерською інформацією, мають інтереси (тобто здійснили інвестиції) у “слуг” в декількох областях. Тому для них Вінниччина — “один з регіонів”. До того ж, на найважливіший. Присутність декількох осіб зі структур ВНАУ у місцевих радах внаслідок місцевих виборів наступного року є, безумовно, одним із завдань зміцнення позиції родини Калетників. Але аж ніяк не самометою. І вступати у конфлікт з Києвом, змагаючись з інтереси того ж “тяжилівського мосту”, Калетники ніколи не будуть. Тут наміри більше конкретні — легалізувати повернення Ігоря Григоровича в Україну.

Є ще один центр впливу “зелених” у межах регіону — новий голова ОДА Владислав Скальський. Однак посада його зобов’язує бути не стільки лобістом Вінниччини, скільки виконавцем наказів по лінії Офісу Президента, що є об’єктивним фактом. Тому грати проти власної нової команди, хоч би які міцні зв’язки не залишалися між ним та командою вінничан, він не буде.

На парламентських виборах 2019 року рейтинг “Слуги народу” досяг пікових показників. Далі він буде лише знижуватися. Це не “вангування”, а цілком об’єктивний процес, коли завищені очікування виборців не конвертуються у реальні зміни у суспільстві.

Натомість “старі” політичні партії (“Батьківщина”, “Самопоміч”, “РПЛ”) власний потенціал уже вичерпали повністю. За них голосувати також не будуть. Відповідно, на місцевих виборах є шанс у локальних регіональних проектів, на кшталт, “Совісті України” Володимира Гройсмана зразка 2010 року. Та його ж “Української стратегії”, яка між іншим, зайняла друге місце в області на виборах до ВР влітку цього року.

Питання у тому — хто її поведе на ці вибори. Для власне Володимира Борисовича похід в обласну раду буде означати очевидне пониження рівня. З крісла прем’єр-міністра похід за мандатом депутата обласної або міської ради буде виглядати не зовсім адекватним.

На перший погляд, якщо подивитись на владну ієрархію нашого регіону, претендентів мало б бути принаймні три: Вінницький міський голова Сергій Моргунов, нинішній спікер обласної ради Анатолій Олійник, або екс-голова Вінницької ОДА Валерій Коровій.

Чинного голову обласної ради можна списувати уже сьогодні. Попри фактично друге місце у політичній ієрархії області, Анатолій Дмитрович, судячи з усього, негайно після обрання змирився з тим, що ця посада є найвищою точкою його кар’єри, яку після каденції можна і завершувати. Тому справи в обласній раді йдуть напризволяще. Ролі цього органу місцевого самоврядування за останні роки зведена до простого фіксатора тих вказівок, які йдуть по лінії ОДА, а до роботи над власним політичним рейтингом Олійник не брався взагалі.

Попри те, що за його каденції він примудрився програти всі виборчі кампанії в нашому регіоні починаючи з 2016 року та всю нерозбірливість у командних питаннях, що, кінець-кінцем, виявилося у тому, що жоден з його підлеглих не пішов у відставку слідом за шефом. Він, дійсно, міг би очолити певний виборчий список, об’єднавши у ньому низку колишніх голів РДА. Але у Валерія Вікторовича, окрім інших, є певний пунктик, який завадить йому ефективно спрацювати на даному напрямку. Він завжди недбало ставився до контролю над роботою власної прес-служби і технологічного супроводу, насолоджуючись теплою ванною підлабузників-підлеглих. Як наслідок, за даними закритих соціологічних досліджень, в межах області його персональний політичний рейтинг та навіть елементарна впізнаваність коливається у зовсім непристойних межах.

А що буде після року вимушеної відсутності у ЗМІ?

Сумний досвід колишніх вінницьких губернаторів (Матвієнко, Дворкіс, Чумак), які ходили на вибори під гаслом — “мене усі пам’ятають”, вже ставить під сумнів політичні перспективи Валерія Коровія. Який наразі асоціюється винятково з доволі токсичним “Блоком Петра Порошенка”, який на парламентських виборах на Вінниччині програв навіть напівмертвій “Батьківщині”.

До того ж в нашому регіоні є певні сили, які прийняли остаточне рішення відправити ексгубернатора на політичну пенсію. Тобто Валерій Коровій може працювати радником міського голови стільки, скільки йому заманеться, але розраховувати на те, що після місцевих виборів він буде претендувати на посаду голови обласного виконкому – не варто. Більше того, йому навіть не варто балотуватись в наступну обласну раду, не по мажоритарці (якщо вона залишиться), ні по спискам будь-якої партії. Не кажучи вже про окремий політичний проект на кшталт “Єдності” Олександра Домбровського. Будь-які політичні інвестиції в експосадовця будуть миттєво множитись на нуль. І закінчаться повним фіаско.

Залишається кандидатура Вінницького мера Сергія Моргунова, який наразі є найбільш прийнятною політичною фігурою, яка може очолити умовний “Вінницький проект” не лише на виборах до міської ради обласного центру, а й у масштабах всього регіону, не виключаючи районні ради.

Основний меседж, який гіпотетична “команда Моргунова” може надіслати виборцям Вінниччини у боротьбі за перемогу на місцевих виборах (а іншої цілі ця команда ставити не буде, інакше й на вибори можна не ходити) — перенесення ефективного досвіду розвитку Вінниці на всю область.

Сергій Моргунов, дійсно, зумів зберегти напрямок і стиль роботи, заданий Володимиром Гройсманом. За останні роки Вінниця стабільно входила до п’ятірки найкращих міст України, часто очолюючи подібні рейтинги.  Але проявилися й нові тенденції. Якщо раніше Вінницю одностайно вважали найбільш комфортним для проживання містом країни, у якому, однак, є проблеми з роботою та високими зарплатами, то за роки керування Сергія Моргунова, мова почала вестися про нарощування саме економічного потенціалу обласного центру та підвищення рейтингу його інвестиційної привабливості. У місті вперше за роки Незалежності розпочався індустріальний “бум”, коли стали відкриватися “брендові” підприємства з високими зарплатами: KNESS, завод UBC Group, DELPHI

Однак, очевидно, що за рахунок демонстрації якісного досвіду роботи і презентації “уже зроблено” повністю відмежуватися від конкурентів буде проблемно. Тим більше, що центральна влада завжди полюбляла видавати за власні здобутки місцевої влади.

Позиціонування, однак, не може обмежитися лише артикуляцією комунальних здобутків. Потрібно й відмежування від основних конкурентів. Слід сказати, що саме Сергій Моргунов, чи не єдиний з “вінницької партії” такі відмежування за останній час сформулював.

Так, наведена вище ситуація з можливим відключенням світла у “Вінницяоблводоканалу”, яка виникла внаслідок бажання монополістів забезпечити максимальний прибуток за рахунок споживачів, була названа Вінницьким міським головою “безвідповідальною”. Причому саму ситуацію особисто йому і вдалося владнати.

На тих, хто чекає на пафосні викривальні промови, тут може чекати розчарування — жодних прямих обвинувачень та звичної для інших міст популістської риторики про “народне благо” у цитованому дописі не пролунало. Але ті, хто розуміються у тонкощах вінницького політичного мовлення, могли побачити:

1) Однозначне протиставлення позиції міської влади, яка встала на захист інтересів територіальної громади, забаганкам монополістів (до того ж з російською “пропискою”), які у нинішніх умовах відчувають себе більш, ніж комфортно;

2) Прагнення не обмежитися палкими гаслами, а конкретно вирішити проблему;

3) Готовність все ж боротися за поставлені цілі (порівняємо з капітулянтськими настроями Інтернет-ресурсу, близького до В. Коровія).

А цього уже достатньо, щоб на вінницькому ґрунті почалися небезпідставні розмови про формування майбутнього політичного проекту під безальтернативним лідерством Сергія Моргунова.

Підтвердженням цього факту є й панічні публікації у центральних ЗМІ, що “зелені” готові “здати область” команді Гройсмана-Моргунова .

Можливо, й так. Тільки не “готові”, а “вимушені”. А це, як говорять в чудовому українському місті – дві великі різниці.