Сьогодні, 22 листопада, громада проводжає в останню земну дорогу Василя Безносюка, Олександра Радова та Руслана Прушинського. Наші земляки одягнули військовий однострій у найважчий для країни час – у перший рік повномасштабного російської агресії. Вони героїчно виконували свій обов’язок і загинули, захищаючи Україну.
Про прощання з воїнами повідомили у Вінницькій міській раді.
Василь Безносюк став на захист Батьківщини в грудні 2022 року. Свій бойовий шлях він пройшов у складі 118-ї окремої механізованої бригади. За неабиякий технічний хист побратими дали йому позивний «Хакер». У бригаді Василя цінували як майстерного навідника – завдяки професіоналізму він виріс зі старшого солдата до молодшого сержанта та посади командира відділення артилерійського взводу. Увесь час його незмінним рубежем оборони залишався Оріхівський напрямок та запеклі бої за Малу Токмачку.
Василь Станіславович Безносюк народився 29 грудня 1978 року у селі Дашківці Літинського району. Там промайнули його дитинство та юність і там він закінчив місцевий ліцей. Згодом у Гущинецькому вищому професійному училищі опанував професію водія. Більшу частину свого життя чоловік присвятив роботі в охоронній сфері – працював на підприємствах Вінниці та Малих Крушлинців, а перед мобілізацією до лав Збройних Сил України – на комунальному підприємстві «ЕкоВін». У Малих Крушлинцях Василь Станіславович облаштував затишний дім, де разом із дружиною виховував двох доньок.
Олександр Радов приєднався до війська у березні 2022 року. Старший солдат гідно ніс службу у лавах 40-го полку імені полковника Данила Нечая Національної гвардії України. Після проходження базової підготовки воїн певний час стояв на варті безпеки рідної Вінниччини, а згодом вирушив на передову, де пліч-о-пліч із побратимами тримав оборону на Донецькому напрямку. Свій останній бій мужній Захисник прийняв 14 листопада 2026 року біля селища Комишуваха Краматорського району. Життєвий шлях воїна обірвався у віці 50 років.
Попри те, що перший шлюб Олександра розпався, він завжди залишався турботливим батьком для своїх сина та доньки. Справжнє сімейне щастя та гармонію чоловік віднайшов у другому шлюбі, створивши надійну та міцну родину. Окрім дружини та дітей, на його повернення з передової з великим трепетом та вірою чекали мама, молодша сестра, вірні друзі та колеги.
Руслан Прушинський добровольцем став на захист рідної землі у перші години повномасштабного російського вторгнення. Із позивним «Пруха» він виконував бойові завдання на посаді стрільця у складі 60-ї окремої механізованої Інгулецької бригади. На його долю випали важкі бої на Донецькому напрямку. Життя воїна обірвалося 16 січня 2025 року під час вогневого зіткнення з окупантами поблизу села Терни Краматорського району. Йому навічно залишилося 48 років.
Руслан Григорович Прушинський народився 18 червня 1976 року у Вінниці. Тут закінчив загальноосвітню середню школу №18 та Вінницький торговельно-економічний інститут за спеціальністю «Менеджмент організацій». Трудову діяльність розпочав на меблевому підприємстві ПМП «Геліка», де за 19 років пройшов шлях від робітника до начальника цеху. Згодом обійняв посаду начальника зміни у ТОВ «Анфол», що спеціалізується на виготовленні полімерних виробів. Виховував двох синів від першого шлюбу, а також став справжнім батьком і наставником для сина своєї другої дружини.









