Про стереотипи сприйняття українців у Польщі, дізнавалася вінницька студентка

Найбільше українців, які змушені були тимчасово залишити свої домівки в пошуках безпечного місця, нині осіли в Польщі. За різними оцінками, у країні перебувають до 2,3 мільйона наших громадян, включно з тими, хто прибув туди до 2022 року. Про життя українців на чужині в умовах війни та про те, чи не втомилися «від нас» поляки, йдеться у дописі для сайту “Новини Вінниці” Анни Жушман, студентки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського, яка нині перебуває у Польщі.

Я вирішила провести власне дослідження й запитала жителів Варшави, чи втомилися вони за понад рік від українців. Ось що вдалось дізнатися.

Поляки про українців

Підхід до підтримки біженців справді трохи змінився, – розповів 45-річний Павел Шаланські, режисер монтажу на польському телебаченні. Він пригадує, що на початку повномасштабного вторгнення майже в усіх магазинах стояли кошики, куди поляки складали куплені для українців харчі та речі. На вокзалах були облаштовані пункти допомоги. Однак зараз, на його думку, українці мали б уже налаштувати свій побут і знайти роботу.

«Ми не можемо весь час давати все безплатно, українці теж мають про себе трохи дбати. Але такого, що біженці набридли та ми хочемо, щоб вони їхали додому, немає. Звісно, є націоналісти, але це малий відсоток, і вони від самого початку були негативно налаштовані. У Польщі також є проросійське середовище. Це старше покоління, наприклад мої консервативні батьки», — каже Павел.

У людей старшого покоління існує стереотип щодо українців як заробітчан: людей невисокого достатку, які готові виконувати будь-яку роботу, щоб отримати гроші. Тож поляки поважного віку часто не розуміють, чому наші земляки обідають у ресторанах і ходять у салони краси, розповідає Олівія Марсія, яка працює відеомонтажеркою на одному з місцевих телеканалів.

«Моя мама кілька років тому працювала з українками, які приїжджали до Польщі. Вона була медсестрою в комплексі відпочинку, а українські жінки працювали кухарками, прибиральницями. Були ліниві й неохочі до праці, казала мама. У неї сформувався сильний негативний стереотип. І зараз, приміром, вона не розуміє, з якого дива українки за гроші, котрі дає Польща, ходять на манікюр чи до перукаря. Я намагаюся пояснити, що багато людей приїхали не через бідність, а через війну, і вони хочуть почуватися тут так само комфортно, як удома», — каже жінка.

Поляків дратують черги в поліклініках, які збільшилися через наплив біженців. Когось обурює, що держава виділяє соціальні виплати не тільки громадянам Польщі, але й українцям. Ідеться про разову грошову допомогу — 300-500 злотих щомісяця на дітей у межах програми «Родина+».

Інколи між поляками та українцями виникають дрібні побутові непорозуміння, каже викладач Лодзинського університету Ян Моравицький.

«Мій знайомий працює у продуктовому магазині, там є продавчиня-українка. У неї трапився конфлікт із покупчинею. Поважній пані не сподобалося, що нова співробітниця не зрозуміла якесь слово. Мовляв, як так, я 40 років ходжу в цей магазин, усі мене знають і розуміють, а тут раптом з’явилася людина, якій потрібно щось пояснювати», — каже Моравицький.

Галина Андрушков, голова волонтерського фонду Uniters, працює у Варшаві з 2014 року. Вона розповіла, що поляки, котрі приносять гуманітарну допомогу, найбільше нарікають на російську мову, яку чують від українців.

«Вони не можуть зрозуміти: у нас війна з росією, окупанти прийшли захищати російськомовних, бомблячи, до речі, російськомовні міста. Чому ж ми розмовляємо мовою ворога? Вони кажуть — це просто феномен, що люди не хочуть говорити державною мовою», — пояснює жінка.

Дратують поляків, за словами Галини, і дорогі автівки з українськими номерами, які стоять під п’ятизірковими готелями:

«Кажуть: ми скромний народ, допомагаємо, чим можемо. А чому українські багатії не допомагають землякам? Чому хизуються своїми статками тут, у Польщі, куди втекли від війни? Якщо волонтери з останніх сил збирають на пікап для військовослужбовців, то хай заможні українці віддають свої машини на фронт, щоб возити гуманітарну допомогу».

Роздратування і зменшення підтримки й допомоги українцям — це результат емоційної втоми та виснаження на тлі тривалої війни, каже психологиня Крістіна Черненко.

«Люди втрачають інтерес до конфліктів, які затягуються. Це своєрідна адаптація до ситуації. Відповідно, знижується рівень емпатії. Наче й треба допомагати, а сил немає. Щоб виправдати стресову поведінку й не відчувати провини, вдаються до раціоналізації: нарікають на загрозу з боку українських біженців для ринку праці, економіки та рівня безпеки. Люди шукають відповідності між своїми очікуваннями від життя та реальністю цього світу. А за часів війни це недосяжно», — пояснює психологиня.

Українки у Польщі: Вікторія. ІТ-фахівчиня, яка планує повернутися в Україну

«Я з 7 березня у польському місті Щецин. Я не адаптуюсь тут — я додому поїду.Чи реально українцям знайти у Польщі роботу за професією? Я подавала резюме на висококваліфіковану роботу — це те, що я роблю в Києві, IT sales manager. У мене була співбесіда. Далі не склалося, але сам факт: в інших умовах я зараз працювала б у великій міжнародній компанії. Моїм знайомим з інших областей пропонували верифікувати дипломи та працювати за фахом. Наша родичка викладала у місцевому виші. У Польщі дуже потрібні українські вчителі, наскільки я можу судити, їх залюбки приймають. Тому думаю, що питання насамперед у професії, знанні іноземних мов та рівні кваліфікації.

У Польщі фінансово допомагають з дітьми та влаштуванням у сади/школи. Для українців працюють ті самі програми, що й для поляків. Є виплати 500+ на кожну дитину до 18 років (на кожну дитину до 18 років щомісяця йде виплата у сумі 500 злотих (3 тис. грн), – ред.). Є 10 000 на дитину з 12 до 36 місяців (для другої та кожної наступної дитини, – ред.). Є компенсація за садок, але я теоретик, сама не намагалася оформити. Додаткові виплати будуть до 1 вересня для підготовки до школи — 300 злотих на дитину шкільного віку (1900 грн). Але у Польщі не скрізь доступні ясла. Ми, наприклад, місця знайти не змогли — були лише дорогі приватні садочки.

Багато хто планує до вересня додому, якщо з відносно безпечного міста. Хтось чекає на кінець війни. Хтось начебто планує колись повертатися, але ґрунтовно окопується тут, тому не факт, що справді захоче назад. Моя думка, що крапку в цьому поставить кінець війни. Нині все… емоційно. І тут набридло. І додому жахливо. Ми один раз здавали квитки, бо почалися обстріли і нам стало страшно. І так багато. Моє оточення щодня обговорює, як хочуть додому. Жадібно розпитують, коли пишеш, що вирішила повертатися. Тема болісна, емоційна».

Що імпонує полякам

Водночас за рік повномасштабної війни поляки відкрили для себе українців як хоробру, сильну націю, яка понад усе любить свободу.

«Полякам імпонують українці, бо ми теж завжди боролися за свою свободу. А зараз українці відстоюють свободу всієї Європи. Якщо впаде Україна, наступною ціллю путіна буде Польща, ми це розуміємо», — каже житель Варшави Павел Шаланські.

«Мене вражають ваші збройні сили — тактика, стратегія та бойовий дух. Рік війни. Україна не лише вистояла, а й повернула Херсон та інші території, і досі здатна завдавати серйозних утрат росіянам. Через непохитність і прагнення до незалежності ставлення до України змінилося, вам почав допомагати весь світ. Що глибше я знайомилася з українцями, то ясніше розуміла, наскільки ми схожі більше, ніж з іншими народами», — розповіла 40-річна Олівія Марсія.

Якими б утомленими не були поляки, вони продовжать допомагати Україні, скільки буде потрібно, переконує Галина Андрушков, голова фонду Uniters. До волонтерського центру, яким вона опікується, щодня приносять одяг, іграшки та харчі. А 11 пекарень від минулого березня щодня привозять свіжий хліб для біженців.

Українці, які теж утомлені війною та вимушеною еміграцією, зі свого боку мають не забувати дякувати полякам за допомогу, а не сприймати це як належне, наголошує психологиня Крістіна Черненко:

«Вдячність — важливий емоційний ресурс. Так відбувається взаємний обмін енергією, підвищується настрій. Вдячна людина завжди почувається щасливішою, вона концентрується на тому хорошому, що має. Слід не забувати та про ввічливість. Адже ми разом рухаємося в одному напрямку — до перемоги».

Анна Жушман, студентка Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського.