Дев’ять місяців Володимир Семенюк провів на лінії зіткнення. У своєму рішенні піти захищати Україну героїзму не бачить, називає це чоловічим обов’язком. Про мотивацію, своє цивільне та фронтове життя і поранення він розповів у інтерв’ю сайту “Новини Вінниці”.
Традиційно запитую, як для тебе почалась війна?
«Те що будуть бойові дії я розумів з новин, аналізував що відбувається. Перше, що зробив, коли почалась війна – облаштував підвал, щоб було безпечне укриття для родини. А вже потім подався в територіальну оборону. Мої дані записали та сказали чекати. Але через тиждень я вже був у військкоматі, там отримав повістку, пройшов комісію. Так і опинився ЗСУ».
Чи були у тебе думки, чи можливості не ставати на захист держави?
«Ні, таких думок не було. Я військово зобов’язана людина. Раніше проходив строкову службу у 2004-2005 роках. Служив в Криму, як би то не звучало іронічно, в морській піхоті. Але справа навіть не в тому служив чи ні, просто розумів, що це обов’язок чоловічий. Я потрібен в армії, щоб зупинити ворога, який прийшов до нас в дім».
Сьогодні картина досить не втішна в плані мотивації. Всі вмотивовані чоловіки вже там на передовій, воюють. Але вони «закінчуються», ми несемо втрати, хлопці гинуть, травмуються сильно. Як ти вважаєш, що повинно трапитись, щоб тут в тилу чоловіки перестали ховатись, а знайшли в собі ту мотивацію і краплю мужності?
«Як би це не звучало жорстоко, але повтор сценарію в Бучі та Ірпені. На жаль, для багатьох тут, у Вінниці та інших тилових містах, війна вже закінчилась, але це зовсім не так. На лінії зіткнення гаряче, там пекло. І те, що тут цього не відчувається напевно і призвело до того, що багато чоловіків ухиляються від повісток, ховаються. Коли був наступ на Київ всім було страшно, одразу і мотивація була більша».
На якій ділянці фронту ти перебував?
«Я був на Донбасі. Ніколи не думав, що буду захищати саме Донбас. Ще під час АТО я їздив туди в Слов’янськ та Краматорськ по бізнесу. А потім опинився там вже зі зброєю в руках».
Ти батько, син, друг, брат. Людина від чийого життя залежить життя багатьох інших людей. Чи є там страх за себе і цих людей?
«Саме через бажання захистити своїх рідних я там. Страху там нема, є лише поставлена бойова задача і бажання виконати її, зберегти при цьому життя своїх побратимів і своє. Це єдине, що там є».
Скільки часу ти провів на фронті до того, як отримав поранення?
«Всього дев’ять місяців в зоні бойових дій. Потім отримав поранення і зараз проходжу службу у Вінниці».
Можеш розказати про бій в якому отримав поранення?
«Ми зайняли позиції свої, почали почергово чергування. Спочатку виїхав ворожий танк, відпрацював лівіше від місця де був я і мої побратими. А другий танк його прикривав. Пізніше один танк відкотився в ліс, а другий поїхав на перезарядження. За тим танком, що відкотився пішла піхота. Вони наступали, намагались прорвати нашу оборону. Наш старший по позиціях вхопив гранатомет і побіг працювати по танку. Ми розуміли, що якщо ми не заберемо танк, то він розбере нашу позицію на запчастини. Мені здається, що ворог не до кінця розумів, що ми там є на позиціях живі, бо надто спокійно рухався в наш бік. Це був перший наступ ворожої піхоти на нас, потім був ще один і тоді я отримав травму. На моїх очах мій побратим, молодий кулеметник Богдан загинув, отримав травму не сумісну з життям. Вже потім мене доставили до шпиталю в Дніпрі, пізніше опинився у Вінниці».
Яким було твоє життя до війни?
«Був директором проектної організації, ми проектували багато будівель у Вінниці. До армії не мав ніякого відношення».
Як твоя донька чекала тебе з фронту?
«Я вирішив не розповідати їй, що знаходжусь на війні. Всі дев’ять місяців вона думала, що тато у відрядженні. Вже коли я повернувся сюди і був у госпіталі розповів їх. Вона удала, що дуже здивована, їй 11 років, думаю вона здогадувалась. Моя донька дуже переживала за війну, дитина була в депресії, розвинулись панічні атаки. Може таке моє рішення було не зовсім правильне для когось, але я так вирішив. Хотів, щоб їй було спокійніше».
Як влаштовано життя на війні між бойовими виходами?
«Чесно? Ти шукаєш просто момент, щоб тихенько поспати, поки ніхто не чіпає. Хочеться помитись і відпочити. Там не до розваг та веселощів. Прифронтові песики були нашою розрадою».
Коли буде перемога, ти плануєш залишити свої зв’язки з армією?
«Ні, я планую повернутись до цивільного життя. До того життя яким воно було раніше, але захищати свій дім готовий стільки скільки це буде потрібно».
Анна Болховітіна
